Перейти до основного вмісту

Закон про аліменти: головні недоопрацювання та прогалини

6 лютого набув чинності закон, що змусив захвилюватися злісних неплатників аліментів, адже передбачає застосування до боржників не дуже приємних санкцій.  Голова правління Центру сімейно-правових досліджень, адвокат Олег Простибоженко в ефірі Громадського радіо розповів, які прогалини має закон про аліменти та чому деякі його положення сьогодні не можуть бути застосованими.

- Було прийнято два закони. Другий закон формально був внесений народними депутатами, але працювало над ним передусім Міністерство юстиції. Реєстр боржників був передбачений ще у 2016 році. Це три різні кроки. Доводиться констатувати, що стрімкість, з якою закон був прийнятий і втілений в життя, спричинила те, що не всі заходи працюють ефективно.

Передусім це стосується обмеження права водіння транспортного засобу неплатника аліментів. Структурні підрозділи Національної поліції відмовляються вносити це обмеження, оскільки не передбачено на підставі підзаконних нормативно-правових актів, як вони повинні діяти, тобто на сьогодні ми маємо ситуацію неопрацьованості цього механізму.

 

Виходить, що Міністерство юстиції звітує, що вони винесли понад 100 тисяч постанов про обмеження прав водіння боржником, а боржник катається на автомобілі за принципом «а що ви мені зробите?».  Механізм не спрацював не тому, що він поганий, а тому, що він недоопрацьований на рівні підзаконного нормативно-правового акту.

 

Міністерство юстиції заклало в законі норму, що має бути прийнято спільний нормативно-правовий акт, наказ Міністерства юстиції і Міністерства внутрішніх справ, але проблема в тому, що не існує такого поняття, як спільний наказ. На це вказували, цього можна було уникнути. Найбільш ефективним виявилося обмеження виїзду за кордон, оскільки до цього існував механізм обмеження Міністерством внутрішніх справ осіб, стосовно яких існують підозри тощо. Точкове внесення змін в закон нашарувало ці справи на практику, що існує. Найбільш ефективним виявилося обмеження виїзду за кордон.

 

Також певним чином пробуксовують ці суспільно корисні роботи. Навіть якщо особі присудять максимально можливі 240 годин суспільно корисних робіт (це один місяць), то зарплати, яку він отримує у будь-якому разі не вистачить для покриття заборгованості, оскільки суспільно корисні роботи присуджуються у разі заборгованості за 6 місяців. Ми повинні розуміти, що це найменш забезпечена категорія осіб. Це особи, які не працюють, у яких нічого забрати. Держава вдається до останнього кроку — змушує їх працювати. Не всі органи місцевої влади хочуть, бажають, мають можливість працевлаштовувати, оскільки треба також працювати над тим, куди залучити таких осіб. Що робити, якщо ці особи не прийдуть на роботу? Закон каже, що ми повинні їх заарештувати. Чи вигідно державі тримати арештантів? Це відволікання наших ресурсів.

Залишити коментар