Перейти до основного вмісту

Тягар доведення відсутності підбурювання покладається на сторону обвинувачення - ЄСПЛ

У рішенні «Носко і Нефедов проти Росії» ЄСПЛ вказав, що, якщо обвинувачені висувають аргумент про підбурювання, внутрішньодержавні суди зобов’язані розглянути його в рамках змагальної, ретельної, всебічної і переконливої процедури, при цьому на сторону обвинувачення покладається тягар доведення відсутності підбурювання. Межами судової перевірки повинні охоплюватися мотиви прийняття рішення про негласний захід, про ступінь участі правоохоронного органу в скоєнні злочину, а також про характер будь-якого підбурювання або тиску, якого зазнав заявник.

Фабула судового акту: заявники скаржилися, що їх засудження за хабарництво з підбурюванням із боку співробітників міліції було несправедливим і таким, що порушує пункт 1 статті 6 Конвенції. Обидва заявники стверджували, що процедура отримання санкції на «негласні операції» не була прозорою і передбачуваною, оскільки міліція не встановила підозрюваних до її проведення, а навмання обрала заявників для неї. «Негласна операція» не відповідала меті розслідування злочинної діяльності, а процедура отримання санкції не підлягала незалежному судовому контролю.

У свою чергу, ЄСПЛ неодноразово вказував, що «негласні операції» самі по собі не є втручанням у право на справедливий судовий розгляд і що наявність зрозумілих, адекватних і достатніх процесуальних гарантій відмежовує допустиму поліцейську поведінку від підбурювання.

Конвенція не перешкоджає використанню на стадії попереднього слідства, якщо цього вимагає характер злочину, таких джерел, як анонімні інформатори. Проте подальше використання подібних джерел судом першої інстанції при визнанні вини становить інше питання і є допустимим лише за наявності адекватних і достатніх гарантій проти зловживань, зокрема, прозорої і передбачуваної процедури санкціонування, здійснення цих слідчих дій і контролю за ними.

ЄСПЛ нагадує, що, хоча визначення допустимості доказів належить до компетенції внутрішньодержавних судів, його завдання полягає в тому, аби упевнитися, чи був справедливим судовий розгляд у цілому, включаючи спосіб отримання доказів. У справах, в яких основний доказ отримано в результаті «негласної операції», влада повинна довести, що для організації негласного заходу були достатні підстави. Це можуть бути конкретні й об’єктивні докази того, що має місце приготування до злочину, за вчинення якого заявник переслідується. Європейський Суд підкреслював, що будь-яка використовувана владою інформація повинна піддаватися перевірці і що публічний інтерес не може виправдовувати використання доказів, отриманих у результаті підбурювання, оскільки це створило  б для обвинувачених загрозу бути позбавленими справедливого судового розгляду із самого початку.

«Негласні операції», як уже неодноразово у своїй прецедентній практиці зазначав ЄСПЛ, повинні проводитися істотно пасивним чином за відсутності чинення тиску на заявника для скоєння злочину за рахунок таких засобів, як перебирання на себе ініціативи в контактах із заявником, наполегливе спонукання, обіцянка фінансової винагороди або намагання викликати співчуття заявника.

Так, ЄСПЛ не погодився з аргументом про те, що співробітники міліції не чинили тиску на заявника і що сам заявник вказав суму хабаря, тим самим проявивши свій існуючий намір на скоєння злочину. Згідно з розшифровкою аудіозапису, наданого Європейському Суду, після того, як попередні тести виявили рівень алкоголю в його крові, негласний співробітник міліції намагався переконати заявника допомогти йому, попри те, що останній наполегливо чинив опір. Він неодноразово завіряв заявника, що має зв'язки в міліції і зможе врегулювати це питання, але потребує співпраці із заявником. Він не менше трьох разів згадував, що його фінансове положення і здатність утримувати сім'ю залежать від наявності діючого водійського посвідчення. В ході негласної операції тільки медсестра згадала 10 000 рублів (210 євро) в якості достатньої суми для виплати лаборантському персоналу. Якщо не враховувати подальшого приблизного підрахунку суми, що підлягала сплаті лаборантові, заявник не вимагав хабар для себе. У зв'язку з цим ЄСПЛ визнав очевидним той факт, що міліція вчинила тиск на заявника для подолання його рішучості не брати хабара.

У цій справі ЄСПЛ встановив, що відсутність ефективної нормативної бази процедури отримання санкції на «негласну операцію» не була зрозумілою і передбачуваною і не мала незалежного нагляду. Був відсутній реальний контроль щодо проведення операції і способу її проведення, оскільки вона перебувала під винятковим контролем того ж співробітника міліції, який згодом надав свідчення проти заявника в суді.

Також ЄСПЛ погодився із заявницею в тому, що її аргумент про підбурювання не був адекватно розглянутий внутрішньодержавними судами. Суд першої інстанції послався в цілому на оперативну інформацію і на право міліції запобігати і виявляти злочинну діяльність. Він не перевірив, чому міліція вирішила провести операцію, які матеріали вона мала в розпорядженні або яким чином міліція і її інформатор взаємодіяли із заявницею. Суд першої інстанції обмежив свою перевірку аналізом поведінки заявниці під час операції і вказав, що вона була схильна до скоєння злочину, оскільки погодилася узяти гроші. Суд касаційної інстанції повторив мотивування суду першої інстанції і знайшов її аргумент необґрунтованим.

Як наслідок Європейський Суд констатував, що поверхневе попереднє розслідування у поєднанні з недоліками процедури отримання санкції на «негласні операції» в обох справах залишили заявників незахищеними перед довільними діями міліції і нівелювали справедливість кримінальних проваджень у справах щодо них. Внутрішньодержавні суди, зі свого боку, відхилилися від адекватного розгляду аргументів заявників про провокацію і, зокрема, не перевірили підстав проведення негласної слідчої дії і поведінку міліції та її інформаторів щодо заявників.

З урахуванням викладеного Європейський Суд дійшов висновку, що кримінальне провадження щодо обох заявників було несумісним з поняттям справедливого судового розгляду. Відповідно, було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції.

Аналізуйте судовий акт: Рішення у справі “Раманаускас против Литвы”, заява N 74420/01, 5 лютого 2008 року;

Рішення у справі “Банникова против Российской Федерации”, заява N 18757/06, 26 травня 2016 року;

Рішення у справі “Веселов и другие против Российской Федерации”, заяви N 23200/10, 24009/07 і 556/10, від 2 жовтня 2012 року.

Джерело: protokol.com.ua.

Залишити коментар